Це бесіда з добровольцем російсько-української війни та правозахисником Юрієм Гуковим – про те, як правова неврегульованість 2014-2018 підставила ЗСУ та добробатівців.
До війни Юрій Гуков працював журналістом та жив у Алчевську, а зараз живе у Харкові. Він був організатором акцій за єдність України, записався до батальйону «Айдар» серед перших шести добровольців, мав непрості стосунки із комбатом С. Мельничуком. Виступивши проти жорстокого поводження з полоненими, сам потрапив «на підвал», а потім на деякий час опинився під слідством.
Почавши працювати у «Харківській правозахисній групі», Юрій Гуков збирав базу військових злочинів та готував звернення до Міжнародного кримінального суду (МКС). Він є співавтором доповіді «Насильницькі злочини, скоєні в ході збройного конфлікту на сході України в 2014–2018 рр.», яка включає факти, що підлягають розгляду відповідно до Римського статуту МКС. Юрій знайомився з практикою цього суду та проходив навчання, внаслідок чого виявив, що з точки зору правозахисників на Заході в Україні – «внутрішній конфлікт». Він вважає, що правова неврегульованість т.зв. АТО, яку слід зарахувати до помилок українського керівництва, сприяла цій ситуації. До початку ООС (Операції об’єднаних сил) усі бойові дії, що відбувалися на сході України, були «періодом правового свавілля». А внаслідок цього країна-агресор може ухилятися від відповідальності за те, що накоїла.
Нагадаємо, Операція об’єднаних сил розпочалася з травня 2018 р. та була обґрунтована Законом про забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях, який був прийнятий у січні 2018 р. і нарешті вперше в юридичному сенсі назвав РФ агресором та окупантом. Представники країни-агресора, виступаючи в ООН, посилаються на Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод, який був затверджений Радою Безпеки ООН як «єдина міжнародно-правова основа зусиль міжнародного співтовариства», і твердять, що «в Україні немає окупованих територій». Юридичні різночитання дають можливість чинити тиск на Україну.
— Як розпочалася ваша участь в АТО?
— Восени 2013 року мій товариш попросив мене допомогти йому балотуватися на довиборах у Києві. І, працюючи там, я почав приходити на Майдан, повірив, що це призведе до зміни порочної системи. Коли почалася реалізація проекту «російська весна», я був довіреною особою А. Гриценка на виборах Президента і в мене в Алчевську спалили намети. Ми вступали у конфронтацію із «сепаратистами» та шукали виходи на Київ. Антон Геращенко збирав активістів у Дніпропетровську. На початку травня мені сказали, що приїхала людина, яка створює добровольчий батальй. Ми виїхали за телефонним дзвінком і зустрілися із С. Мельничуком 5 травня 2014 року в Сватовому. Тоді нас було 6 людей. Неподалік Сватового переночували, і вночі у нас з’явилася зброя.
-Що було в “Айдарі” такого, з чим ви не могли погодитись?
— Я радий, що доля познайомила мене зі справжніми людьми в батальйоні «Айдар», які прийшли туди не за грошима, а за покликом совісті та переконань. Як показав мій подальшій досвід правозахисника – події, що не личать честі воїна, мали місце не лише в «Айдарі», а у багатьох батальйонах…
Спочатку в батальйоні була велика плинність кадрів. Багато хто приїжджав на емоціях, і побувши пару днів, їхав. Наш начштабу В. Ліхоліт казав: «Страшно? Їдьте додому. У цьому немає нічого ганебного. Це краще, ніж потім озирнутися у бою та побачити, що за твоєю спиною – нікого». А частина людей після прибуття вирушала мародерити.
Дисципліни не було. Я не був в армії до війни, але навіть такі, як я, розуміли, що так не можна, що має бути підпорядкування центру. А Мельничук «посилав» усіх, якщо щось йому не подобалося. Він вважав, що він «зірка» та частину літа провів у Києві на ток-шоу – у той час, коли він був потрібен на фронті.
Було моторошне ставлення до полонених: нав’язана кимось концепція, що можна, просто запідозривши людину, бо хтось там щось сказав… Хапати, кудись везти, бити…
Але ж ми йдемо до Європи? Я заступився за полоненого, якого мене попросили опитати. У нього була переламана нога, вже загнивала, кістки стирчали. Сказали, що це був командир із Щастя, якийсь Неешпапа. І ця людина померла, хоча її мали обміняти на Надю Савченко. Він у страшному стані перебував у тому підвалі і йому не надали жодної медичної допомоги, хоча тримали на обмін. Навіть якщо забути про людську сторону ситуації… це навіть нераціонально. Якщо інтерес полягав у тому, щоб обмін відбувся, цей інтерес мав спонукати надати допомогу, щоб людина дожила до обміну. Але той чоловік помер в карцері «Айдару». Коли почалися «розбирання», я заявив про свою позицію, і мене закрили в тому ж підвалі навпроти померлого, який ще кілька днів лежав у камері. Просидів я 8 діб. Вимагав, щоб мені пояснили, чому я там опинився. Мельничук придумав, що я підозрююсь у крадіжці прицілу.
— У карцер вас посадили за те, що ви не погодилися з жорстоким ставленням до полонених?
— Правою рукою Мельничука був Ігор із Житомира – який називався директором в’язниці, він займався тортурами. І ми з ним стояли з автоматами один навпроти одного, нас просто розняли люди… Коли приїхав Мельничук, він дав команду: «на підвал». Але мені вдалося відправити смс і люди почали займатися пошуком шляхів мого звільнення.
З батальйону телефонував чоловік (я потім з’ясував – хто) – пропонував мене звільнити за 5 тисяч доларів.
Паралельно Є. Захаров із «Харківської правозахисної групи» (ХПГ) намагався встановити комунікацію із Мельничуком. Мельничуку дзвонили з АП, а він відповідав: ви мені не указ, і Генштаб не указ, і МВС, і ніхто йому не указ. Коли я вийшов з підвалу, у нас була чоловіча розмова з Мельничуком, і в нього в очах промайнув страх. Мабуть, він зрозумів, що я хотів сказати. Після чого мені передали, що Мельничук дав вказівку одному зі своїх людей, щоб зі мною «щось трапилося»… Після цього я поїхав до Харкова та почав працювати у «ХПГ».
— Ви перебували під кримінальним переслідуванням. Як це відбулося?
— У травні 2014 року, виконуючи наказ, ми потрапили в позаштатну ситуацію, результатом якої стала кримінальна справа.
Із моїх батальйонних товаришів відсотків 70 мали якісь кримінальні справи, що розглядаються роками.
Ми всі були люди без досвіду — я, наприклад, все життя працював журналістом… Ми мали завдання затримати людину, спроба затримання була невдалою, а я отримав статтю «розбій». Тоді на Луганщині влади не було — хто був сильніший, той і влада. А оскільки тодішній керівник міліції А. Науменко отримав від «Айдару» кілька ляпасів, випускати «Айдар» із зони видимості він не хотів, тож я і потрапив у розшук. І мій товариш, який потрапив у ту саму ситуацію, казав: «Найприкріше, що я опинився поруч із сепаратистами на сайті «Миротворець».
— «Міжнародна амністія» звинувачувала «Айдар» у несудових стратах, викраденнях та інших воєнних злочинах. Це обґрунтовано?
— Я уважно знайомився зі звітами «Міжнародної амністії», і в достовірності їхньої інформації сумнівів у мене немає. Запитання викликає «список Москаля» (список із 65 злочинів, у яких Г. Москаль звинувачував «Айдар») – ось там купа помилок.
До батальйону періодично приїжджали люди у формі без розпізнавальних знаків (як говорили, це були співробітники СБУ), а далі: приїжджає автобус, когось виводять, саджають до нас у підвал. А хто вони – питати не будеш.
Приїжджали, наприклад, харківські СБУшники… Якось привезли літнього чоловіка — геть голого, з мішком на голові і завели до підвалу. Це було вже занадто… Щодо відношення до полонених був такий випадок. 25 травня 2014 р. у Новоайдарі ми затримали групу, яка їздила виборчими дільницями – блокувала, забирала урни з бюлетенями. У момент їх затримання все пройшло ідеально, але потім… Полонених привезли в розпорядження «Айдару», потім їх мали везти до Сватового, а перед тим, як везти, поставили обличчям до автобуса. Вони поклали руки на автобус, широко розставивши ноги, і знайшлися охочі, які підбігали ззаду і з розбігу били поміж ніг… Тож десь «Айдаром» можна захоплюватися, а десь навпаки. Звісно, неприємно говорити про такі речі, але треба. Про такі факти знає велика кількість людей.
— Зрештою, ви стали фіксувати військові злочини?
— Так, разом із «ХПГ» ми документували порушення прав людини та злочини, які підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС). Моніторинг тривав 4 роки, ми зібрали всю інформацію з обох боків конфлікту. І кожна інформація перевірялася. Так ми виявили, що в інформаційному просторі гуляє безліч фейків. До кінця 2018 року ми закінчили подання, яке було передано до секретаріату МКС.
А в той час, коли ми працювали, до нас приїжджали представники МКС та навчали міжнародним нормам. У правозахисних колах ходила легенда, що офіс Президента Порошенко замовив за великі гроші написати звернення, і деякі люди роздрукували з інтернету повідомлення ЗМІ, склали в стопочку і передали. На що їм відповіли: дякуємо, але не треба. Офіс прокурора МКС уже оголосив, що відкриває провадження по Україні та почав вивчати наші матеріали. Станом на 2019 рік було 3 подання до МКС від України, від громадських організацій.
— Про які (чиї) злочини йдеться у вашому поданні?
— «ХПГ» наголошувала на злочинах з боку «сепаратистів» та РФ. Але даних про скоєння злочинів українською стороною також досить багато. І представники МКС проводили навчання для нас, тож я вже розумію, як працює Міжнародний кримінальний суд: ті відомості, які були подані, це для них як наживка. У офісу прокурора МКС з’явилися підстави розпочати вивчення ситуації.
Міжнародний кримінальний суд розглядатиме у т.ч. воєнні злочини, і ухвалюватиме рішення щодо конкретних осіб. Якщо ж правопорушення, що підпадають під юрисдикцію МКС, було здійснено державними чиновниками, може бути звинувачено державу. Відкривши провадження, МКС самостійно починає збирати всю інформацію, і вимагатиме відповідей від державних органів нашої країни, незважаючи на те, що Україна не ратифікувала Римський статут.
Потрібно пам’ятати, що ООН має у зоні конфлікту 6 представництв, вони працюють і в Донецьку, і в Луганську, і управління Верховного комісара з прав людини раз на квартал випускає звіт, з яким можна ознайомитись на сайті. Наприклад, ними зафіксовано вкрай негативне ставлення добробатівців до місцевого населення в Іловайську – хтось був застрелений, хтось пограбований, а з боку «республік» фіксувалося лише погане ставлення до українських полонених.
Комбатанти, тобто: ті, хто взяв зброю, можуть бути вбиті. Але мирне населення не можна захоплювати, обмежувати в переміщеннях, або в комунальних послугах… Це все підпадає під юрисдикцію МКС – міжнародне право це чітко визначає. І офіс прокурора МКС вивчатиме ситуацію не лише в тому ключі, в якому ми її подали.
Ті події, про які у нас говорилося по-особливому, можуть отримати зовсім інше звучання, і ми, громадяни України, можемо бути засмучені тим, що розгляд вестиметься не лише проти громадян РФ, а й проти громадян інших країн, і проти таких, як С. Мельничук, який зізнався, що готовий давати покази. І проти того ж С. Семенченка… Багато людей можуть потрапити під розгляд МКС. Тобто радіти тут заздалегідь нема чому: не буде такого рішення, що «Україна виграла справу проти Росії». Там буде сказано про все. В т.ч. дадуть оцінку розповідям Мельничука про те, що була замінована ТЕС у Щасті.
— Неприємно чути «конфлікт», хоча ми це слово постійно чуємо від наших партнерів за «нормандським форматом». Представники європейських інституцій, із якими ви спілкуєтесь, не розглядають те, що в нас відбувається, як прояв зовнішньої агресії?
— Дехто каже, що у нас внутрішній конфлікт із елементами зовнішнього, а ті, хто співчуває Україні — що у нас зовнішній конфлікт із елементами внутрішнього. На мій погляд, це невеличке акцентування ліворуч-праворуч не змінює головного. Представники МКС говорили у консультаціях, що у нас симбіоз: внутрішній та зовнішній конфлікт в одному флаконі. І неофіційно наш конфлікт із РФ, наскільки я розумію, був там уже розглянутий.
ООН рекомендує всім своїм структурам та громадським організаціям, які працюють із ООН, маленький словничок — як правильно з юридичної точки зору говорити про те, що відбувається в Україні. Так ось – там немає жодної війни, там є збройний конфлікт на сході України. Одна сторона — «сепаратисти», а інша сторона – це Україна.
Усі чудово розуміють, що не було б Росії на Донбасі, і нічого б там взагалі не було. Усі розуміють, що Росія допомагає всіляко, постачає боєкомплекти «республікам», і без РФ вони б і місяць не протрималися. Але завжди на першу позицію виходить: а чи є у вас докази присутності регулярних військ РФ на території республік?
– Докази є. Серед них доповідь Б. Нємцова (яка стала ймовірним мотивом його вбивства 27.02.2015). 7 років тому до Нємцова звернулися родичі загиблих під Дебальцевим солдатів з Іваново. Загалом там загинули 70 військових із РФ, які перед відправкою на Донбас звільнялися з російських ЗС на вимогу керівництва. І в тій же доповіді – про загибель 150 російських військових у серпні 2014 року під Іловайськом. Родичі загиблих отримали 2 млн. крб. і дали підписку про нерозголошення…
— Але ж є й інші дані. Наприклад, про приватні військові компанії з російською реєстрацією, які присутні на Донбасі та здійснюють оперативне управління. Думаю, що якби присутність регулярних військ РФ було легко довести, це вже було б зроблено.
— А обстріл «градами» та «смерчами» української території з боку Гукова влітку 2014 року? Bellingcat оприлюднила докази сотень обстрілів з боку РФ позицій українських ЗСУ та населених пунктів. Ці дані теж мають бути досліджені «МКС»?
— Усі очікували, що після цих обстрілів, отримавши повноваження Верховного головнокомандувача, Президент П. Порошенко якось усе, що в нас відбувається, юридично оформить. Тому що АТО – це не те…
Коли ми аналізували всі документи, які були прийняті в Україні та стосуються оформлення військових дій, то дійшли висновку: за Конституцією Президент мав ухвалити указ про залучення збройних сил для виконання завдань на території Донецької та Луганської областей. Тому що в АТО можуть бути задіяні МВС та СБУ, а ось ВСУ там не мало права брати участь.
І виходить, що аж до 2018 року Президент ігнорував цю обставину. Представників добровольчих об’єднань теж можна називати незаконними збройними формуваннями – бо діяли закони мирного часу, коли я, взявши до рук зброю, пішов захищати Україну. Відповідно і мої дії в АТО можна кваліфікувати як злочин. А якщо б Порошенко запровадив воєнний стан у Донецькій та Луганській областях, тоді інша була б кваліфікація.
Коли у травні 2018 року АТО змінилося на ООС – ми вже трохи спробували увійти у правове поле. Але з 2014 до 2018 року (до початку ООС) це був період правового свавілля. Коли штаб АТО припинив своє існування і почалася Операція об’єднаних сил – тоді щось змінилося, але це сталося після того, як люди, що постраждали внаслідок АТО (хтось втратив ногу, а у когось зруйнували будинок), почали масово звертатися до судів. Та й правозахисники прокинулися… Адже держава не пропонувала мирним людям на постраждалій території жодної допомоги. І ми це бачили, коли разом із «ХПГ» їздили Донбасом. А у разі проведення антитерористичної операції всі витрати на збитки, які настали для громадян, які «випадково потрапили під руку», належить компенсувати державі Україна.
Якщо вже там розгорнули АТО, треба було переселити людей, а тим, у кого будинок зруйнований — відновити будинок.
Ця правова неврегульованість призвела і до інших наслідків: під час найгарячіших подій — влітку 2014 року в Луганську та Донецьку приймалися свої «Конституції», свої «закони про прокуратуру та суди» та одночасно… продовжували функціонувати державні органи. І зокрема українські суди, де від імені України вершилося правосуддя. Лише 2 вересня 2014 року було ухвалено рішення про перенесення судів на підконтрольну територію. Але суд Перевальського району Луганської області продовжував чинити правосуддя від імені України аж до кінця листопада 2014 року.
Перевальський райсуд «ЛНР» знаходиться за тією ж адресою Дзержинського 23. З рішеннями, які виносили судді «ЛНР» від імені України, можна ознайомитися за допомогою аналітичного ресурсу youcontrol: https://youcontrol.com.ua/ru/catalog/court/1221/
По 20-30 рішень від імені України штампували в день прокурори із суддями, які вже принесли присягу «ЛНР-ДНР». 6 листопада 2014 року було прийнято рішення про перенесення всіх держустанов з непідконтрольної території на нашу. І у Новотроїцькому (Волноваський район) голова розповідав: «Голови сільрад, які перебувають на непідконтрольній території, приїжджають до нас за зарплатою».
— Які з усього сказаного слід зробити висновки?
— Реалії такі: «Айдар», окрім героїзму, допускав і знущання з полонених, і злочини проти мирного населення, за що рано чи пізно доведеться відповідати. У тому числі С. Мельничуку та іншим особам, яких вдалося ідентифікувати, як причетних до дій, що підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. І якщо ви ознайомитеся з практикою рішень МКС, ви побачите, що в будь-якому конфлікті, який був там розглянутий, давалася оцінка діям виконавців та керівників (які мають відповідати за дії підлеглих) з обох боків. І з нашого боку, на жаль, було допущено величезну кількість правопорушень. Про що свідчить і доказова база. Це може виявитися неприємним сюрпризом для нашого суспільства.