Про те, як інформаційна зброя допомагає тоталітарній системі керувати суспільством, про переписування пам’яті, мотивацію катів, та про людей, які живуть потребами, а не цінностями, розповідає релігієзнавець, філософ, письменник Ігор Козловський (на ФОТО). Це перша частина великої розмови зі вченим, який перебував у найстрашнішій в’язниці окупованого Донецька – на заводі «Ізоляція».
— Чи відчували передумови війни?
— Що буде війна – навряд чи такі думки приходили. Жодних сепаратистських настроїв у Донецьку не було (були кілька міських божевільних). Хоча, починаючи десь із нульових, я фіксував вповзання «російського світу». Це було помітно у культурі. Культурна експансія – ознака того, що ми перебуваємо у зоні інтересів Росії, яка вкладає в це великі ресурси. І йдеться не лише про представництво, а й про вплив. Наприклад, через УПЦ МП – ми пам’ятаємо, як В. Нусенкіс не лише будував храми на своїх підприємствах, а й вкладав кошти у видання різної літератури. Це й відкриття у бібліотеці ім. Крупської власне центру «російського світу». І це поява людей, які говорили міфологемами ідеології «російського світу».
Регіон перебував під впливом ПР, яка не займалася створенням інтелектуального простору. Їх цікавили приземлені речі — грабіж регіону.
І вся ця ситуація не перебувала під пильною увагою ні місцевої, ні центральної влади. Але що можлива війна… це не спадало на думку.
— До вашого полону в т.зв. «ДНР» ви відкрито та сміливо робили заяви на підтримку України. Ви розуміли, що ризикуєте? Чекали на арешт?
– Не чекав, але розумів. Усвідомлював, що має звучати голос, який аналізує події, що відбуваються, і має право на точку зору. Ми навчені, звичайно, у Радянському союзі, ховати думку всередину себе та фільтрувати назовні. Це трагічно для людини, особистості, для її внутрішнього світу. І тому я свідомо приймав рішення говорити про те, що відповідає поняттю автентичності. Ми часто говоримо про ідентичність, але я завжди додаю ще автентичність.
Для мене автентичність – це правдивість. Ти внутрішньо і ти зовні – повинні відповідати одне одному, і це непросто, це створює дискомфорт в умовах тоталітарного явища, яке утворилося там в результаті окупації.
То був певний ризик. І потім, уже перебуваючи у підвалах, довідався, що за мною було зовнішнє спостереження.
— Ви досить довго прожили у СРСР. Багато хто порівнює те, що відбувається наразі в Донецьку, з 1937 роком. Чи справедливе це порівняння з т.з. переслідування за інакодумство?
— Те, що там відбувається, це не стільки СРСР, скількі відтворення міфологічних уявлень про Радянський Союз. У міксі, який вони створюють, намішано багато. Але, якщо говорити про переслідування за інакодумство, приклад 37-го року класично підходить.
Один із тих, хто мене катував (я його не бачив, бо був мішок на голові), казав: «Ми – спадкоємці НКВС, МДБ, КДБ». Пишалися цим.
І це означає, що система, починаючи з мислення конкретних осіб, які є катами, і, закінчуючи організацією, побудована за тим самим принципом – де людина (неважливо винна вона, чи не винна) – вона стає зайвою. Хтось із тих причин, що в нього «віджимають» майно. А хтось зайвий, бо на нього написали донос.
Їм потрібен «врожай». А якщо натрапляють на людину, яка має переконання, для них це свято.
Бо «викривають ворогів молодої республіки». Смішно, якщо дивитися збоку. Але моторошно, коли перебуваєш усередині. Я знаю випадки, коли людина просто говорила, що за України було краще, і потрапляла до зони т.зв. правоохоронних органів. Вони відтворюють свій міф безкарності відносно катів. Це говорить про їхню обмеженість і патологічність. Багато там патологічних елементів. Та є й люди, що змушені (кожен із своїх причин) піти в ті органи. Але загалом за створення тієї системи вони поділяють провину.
— Ви ще «завинили» перед «республікою» тим, що виховали учнів, які проявили себе як сильна проукраїнська громадськість. Адже так?
— Так, це було в доносах. Доноси були своєрідними. Один я почув під час катувань. Потім, коли знайомився з товстою «справою», побачив ще великі, ґрунтовні та аналітичні доноси. Люди, що їх писали, свідомо готували цей матеріал. І там був такий момент, що я можу впливати, можу виховувати в інакодумстві. І справді, практично 100% моїх учнів зайняли активну проукраїнську позицію.
– А водночас у Донецькому національному університеті, де ви викладали (поряд із Інститутом інформатики та штучного інтелекту), була серйозна проросійська тусовка серед викладачів. Чи відчували ви себе інакодумцем у Донецьку до війни?
– Якщо говорити про період незалежності України, уперше я з цим стикнувся, працюючи начальником відділу у справах релігії Донецької області. Наприкінці 90-х стався конфлікт із губернатором В. Януковичем, який вважав (за своєю наївністю), що є лише одна правильна церква, і всі мають їй підкорятися. Коли я відповів, що є закон, який є одним для всіх: всі церкви однакові… Ось тоді з’явився перший донос. Митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон написав багато тексту – про те, що я вчу православних ставитися з любов’ю до свідків Єгови, до протестантів, мормонів, тощо. І ось у мене запитує Янукович: «Правда?». Я відповів, що взагалі-то Ісус Христос закликав любити. Навіть ворогів, а вони не вороги. Після чого…
Мене викликали до СБУ та сказали: «Ми, звичайно, все розуміємо, але вас замовив Янукович. Треба щось знайти. Ви відстоюєте не ту лінію, а ми люди підневільні».
Нічого знайти не змогли, і тоді розпорядженням Януковича ліквідували мою посаду, і я повністю перейшов на наукову та викладацьку діяльність.
Потім був момент під час Помаранчевої революції. У Донецькому інституті штучного інтелекту ми її активно підтримали, з нашими студентами. І тоді до ректора прийшли із СБУ із «наїздом». Тим більше, що мої студенти вийшли з помаранчевими стрічками… Був скандал. Але я спокійно ставився, розуміючи роль і значення людей, які в той період були біля керма донецького регіону. Багатьох з них я знав особисто, і вони не були для мене лідерами думок.
– Зараз у Донецьку можна й життя втратити за інакодумство. Почати транслювати думку – це все одно що піти на самопожертву… Були моменти у полоні, коли ви шкодували? Думали, що, може, й не варто було геройствувати?
– У доносах був період більший, ніж період окупації. Там було описано мою позицію в інші епохи. Адже я один із тих, хто заснував українське козацтво, і моя позиція була помітною. Плюс наш донецький майдан… Потім був молитовний міжконфесійний марафон, потім і міжрелігійний… Я був учасником. І коли всі пастори виїхали із Донецька, ми перейшли до підпілля. Тоді я залишався єдиним чоловіком, проводив цей марафон до листопада 2014 року… Ці моменти біографії були зафіксовані. Там фіксують не тільки інакомислення в період окупації, збирають інформацію: ким була людина до війни, яку може становити для них небезпеку. Я, звісно… Може, це моя провина? Або складність, що призвела до цього?.. Мені довелося залишатися в окупації через те, що мій син зі зламаним хребтом лежить… І мені було важко вивезти його в гарячу фазу. Я планував вивезти, коли стане тихіше, але ситуація випередила.
– На консерваторії збили пам’ятну дошку про те, як Донеччина постраждала від репресій. Процвітає сталінізм – і в т.зв.”ДНР”, і в Росії. Вони там ГУЛАГ хочуть збудувати? Чому людям, які залишаються у «ДНР», це подобається?
– Не скажу, що подобається. На окупованих теренах є люди з різними позиціями. Є люди, орієнтовані на РФ. Є люди, які чекають на Україну… А є люди не цінностей, а потреб. Для них важливо виживати, і їм байдуже – яка влада. Головне, щоб був мир, і щоб було зрозуміле майбутнє – пенсії, робота. Нехай і злиденна, але стабільність. І їх певною мірою можна зрозуміти. Це нерідко люди, що виховувалися в Радянському Союзі, люди, які звикли пристосовуватися до будь-яких умов. Бажано, щоб працювали кафе, щоб можна було купити їжу, і було за що. Переважно це люди інфантильні. Це коли людина не усвідомлює до кінця себе, своєї ідентифікації і не бере відповідальності за своє життя. Вона чекає, що щось зміниться.
Люди чекають на світле майбутнє, як на комунізм – забуваючи, що життя проходить зараз, і в цьому житті саме ти несеш відповідальність. Твоя позиція, твої рішення впливають на твоє життя.
Таких людей багато скрізь – і у Німеччині, і у Штатах. А в нашій ситуації люди ще й так виховані – звикли чекати на кращі часи… На жаль, це великий відсоток. Немає критичної маси відповідальних, і тому відбувається те, що відбувається.
У Росії люди опинилися під кількома ковпаками – з одного боку, це правоохоронна та військова система, з іншого боку інформаційний ресурс. Імперія працює за принципом уніфікації – створення одноманітного, монолітного стану у свідомості людей, для цього кинуто різні ресурси, починаючи від репресивної системи та закінчуючи інформацією.
Я постійно кажу про деокупацію свідомості. І не випадково – тому що свідомість людини визначає її життя (як вона бачить, як вона вміє рефлексувати, ставити питання). На жаль, спостерігаємо в сучасному суспільстві таку картину: люди не вміють ставити питання щодо свого життя. Ставити питання – це мистецтво рефлексування.
Прокидаючись уранці, люди дивляться у свої гаджети та бачать там відповіді. В них ще не сформульовані питання, а там вже є відповіді. Інформаційна відповідь – це ж не є знання. Інформація – інструмент впливу. Ми можемо подавати її під певним кутом, можемо подавати фейкову, можемо використовувати як зброю – щось випинаючи, або недомовляючи. А людина думає, що це її думка, щиро вірить, що це знання.
Щоб це стало знанням, людина має порушити питання, знайти джерело, перевірити інформацію… А це ж праця, а людина лінива… А якщо при цьому вона ще й не бере відповідальності (бо в неї вже є продукт – навіщо ж робити зусилля)? Це створює той самий необхідний для тоталітарної системи феномен, який дозволяє цій системі керувати людьми за допомогою інформації.
І людей у «ДНР» можна підтримувати обіцянками про т.зв. світле майбутнє. Тим, хто хоче жити в Росії – роздати паспорти, і сказати: ти житимеш у Росії, ти частина російського простору. Це як якась казка, аналогічно до того, як бабуся і дідусь прагнули до комунізму.
Але людська свідомість пластична, і може змінюватись… Так, ми жили в Радянському союзі, але 30 років живемо у незалежній Україні.
В частини людей свідомість залишилася окупованою наративами та міфами СРСР, але в багатьох змінилася. Мисляча людина бачить зміни. Порівнюючи, людина здатна робити висновки. І тоді вона стає вільною. Бо відповідь на правильно поставлене питання звільняє. А відповідь – це відповідальність.
І це важливо, коли ми говоримо про свідомий вибір. У більшості випадків вибір, який робить людина, не свідомий, а нав’язаний…
– Але якщо це властиво всім – не працювати над питаннями, не брати відповідальності – чому саме Донеччина та Луганщина постраждали. Хто винен?
– Ми, як люди мислячі, усвідомлюємо, що недостатньо працювали. Це не усвідомлення провини, це посилення відповідальності зараз. Ти не можеш змінити минуле, але можеш робити зусилля, щоб змінити майбутнє. Робити зусилля більш продуктивно та інтенсивно.
Так, цей регіон опинився на дорозі – коли РФ намагалася пробитися до Криму. З іншого боку – з огляду на те, що цей регіон тривалий час перебував на відкупі у місцевих олігархів, яким центральна влада віддала регіон, не втручаючись і не впливаючи на ментальність…
…Центральна влада фактично створила феномен. Людей без орієнтирів національних та державних. Людей без відповідальності за власний дім.
Навіть якщо ти не прихильник України, мусиш усвідомлювати, що війна без наслідків не пройде, а Росії не потрібні твої заводи, твій регіон – випадковий. Але для цього треба було думати, а люди емоційували.
Я зустрічав людей, які брали до рук зброю. Я був із ними в колонії, мене кидали до них у камери. Одна людина розповідала, як захоплювала Макіївський виконком: «Ти розумієш, Професоре (таке в мене було «поганяло»), нам зателефонувала братва з Росії: треба підключитися до процесу». Вони увійшли до кабінетів, все розікрали. «Там неміряно було грошей», – радісно казав він мені.
Великий відсоток учасників так званої «російської весни» опинився у в’язницях. Ця весна закружляла їм голови, вони відчули зоряний час. Як мені один розповідав: «Хто я такий був у себе на Текстильнику (район у Донецьку – Прим. Ред)? А коли взяв автомат, став першим хлопцем». І ось цей хмільний момент безкарності – коли ти можеш мародерствувати, а тебе за це хвалять, і ти опиняєшся на вершині життєвого успіху… Цей хміль довго не минає. Їм підвозили наркотики. Вони могли забирати в людей майно. І чоловік, який мені про це розповідав, знайшов для себе раціональне обґрунтування: «Це було не мародерство, це були трофеї».
І ось тепер у «ДНР», саме так, як вони збивають пам’ятні дошки та барельєфи… Так само вони зачищають і учасників перших подій, які псують картину. Там доводиться переписувати навіть недавню історію. Потрібно показати, що 2014-го було повстання чесних трудівників, а не кримінальників та наркоманів.
Переписування історії та створення нового міфу – це завдання, яке там стоїть. І навіть правду про СРСР зачищають, повертаючись до наративів: Сталін – хороший, жодних репресій не було.
Цей момент вибірковості пам’яті, відсутність культури пам’яті, призводить до створення нового/старого явища, побудованого не так на реальному Радянському Союзі, як на препарованому та дезодорованому міфі про Радянський Союзі.
– І як пояснити цей дивний процес: ще 2015 року в т.зв. «ЛНР», конкуруючи між собою, одні «герої новоросії» зачистили інших. Як, наприклад, вбивцю та ката Бєднова. А зараз там з’являються псевдодокументальні фільми, в якіх вже розповідають про вбитого Бєднова, як про героя. Як же можна забути те, що було лише 5 років тому? Чим це пояснити?
– Насамперед інформаційною зброєю. Ми живемо у період інформаційної глобалізації. Інформація – один із головних інструментів впливу на психіку.
Пам’ять має властивість постійно створювати міфи, і міф часто буває сильнішим за саму історію – це давно відомо вченим. Ідеологія може змінити розповідь, виділивши позитивні риси. І в такий спосіб можна переписати не саму історію, а пам’ять про неї.
І за будь-яких часів це працюватиме. Все залежить від того, наскільки ця розповідь сформульована так, що торкається вас, збігається з вами, викликає у вас реакцію. Багато людей реально бачили негативні явища, але в них виникає сліпа пляма на це негативне явище. Вони знаходять виправдання. Як мені кримінальники казали: «Це не я такий, Професоре, це життя таке».
Момент необхідності підтвердити свою думку грає величезну роль. Людина знаходитиме саме ту інформацію, яка співпадає з її думкою.
Після того, як мене катували, я багато рефлексував: ну чому вони це роблять з такою пристрастю, змінюючи один одного? І я розумів, що через тіло – хотіли зламати тебе внутрішнього, зламати твою гідність. Щоб ти став схожим на них.
Звичайно, були там і ФСБшники, але переважно катували місцеві зрадники, які раніше служили у донецькій міліції та СБУ. І для них ти – виклик. Чому? Бо ти чомусь не зрадив, а вони зрадили. Їм конче необхідно, щоб ти виявився таким, як вони.
– Гадаєте, у глибині душі вони усвідомлюють неправоту?
– Абсолютно. Вони усвідомлюють, що перед ними невинний, вони усвідомлюють, що не праві, і намагаються брехати собі. Чому їх так тішить, коли хтось погоджується, щоб його записали із зізнаннями? Якщо людина зізнається, що вона екстреміст, їм легше.
Людина виносить себе на суд совісті – так чи інакше. Людина намагається виправдати себе: «Нас зрадили, нас кинули, що мені залишалося робити?». І далі людина раціоналізує: ми всі такі.
Навіть тортурами людина глушить своє сумління. Тому що, коли відбувається насильство над іншим, в кров викидається величезна кількість нейромедіаторів, виникає стан внутрішнього сп’яніння. Влада над кимось і страждання когось у патологічної людини викликає стан сп’яніння. І це теж… знеболюючий момент совісті.
Людина б’є тому, що розуміє: інакше доведеться визнати, що все не так… Хоча є й люди, які шкодували, бачив і таких. «Ну, а що вже зараз? Виявився частиною процесу. Кругова порука. Усі пішли, і я пішов. Не думав… Емоції…». Зустрів одну людину з Росії – інтелігентну, творчу. Запитую: «Ну ти розумієш?». Відповідає: Не повірите, яка там пропаганда. Щиро їхав захищати».
А був ще чоловік із Хабаровська: «Там у нас одні китайці вже». «Але ж це твоя земля – захищай. Чому приїхав до України?». «Ну, тут тепло, гарно, у вас у тролейбусах телевізори». Ось така дичина. Яка стала трагедією для країни, не тільки для регіону.
— Які уроки ми маємо для себе винести?
— Ми маємо розуміти, що створення політичної нації та національна ідентичність — це не вузько етнічний момент. Ідентичність означає тотожність, відповідність, збіг із відповіддю.
Ти зробив висновок: я громадянин України, і далі відповідаєш! Потрібно навчити людей брати на себе відповідальність. І ми повинні працювати над тим, щоб деокупувати свідомість, наповнювати її знаннями та навичками, а не інформацією. А отже, і глобально змінювати політику національної ідентичності, працювати над історичною пам’яттю, над культурою та політикою пам’яті. І розуміти, що майбутнє треба робити зараз — не чекати на світле майбутнє, а робити зусилля, щоб це майбутнє проростало зараз, тут.
А починати треба із простих речей. Півтора мільйона переселенців на території благословенної України. Травмованих війною, що триває 8-й рік. І що зроблено для цих людей? Мінімум мініморум. Це виклик для української нації.
Якщо ми не навчимося правильно ставитися до людей, які поряд… Якщо ми не навчимося правильно ставитися до тих, хто потребує допомоги… Ми довго не вийдемо з цієї катастрофічної ситуації.
Нам необхідно навчатися тому, що продекларовано в назві Революція гідності. Гідність – це зрілість. Як повернути цю гідність людині? Людина гідна – вона може не тільки поважати себе, але й створювати навколо себе атмосферу гідності. І це буде той необхідний крок у майбутнє.
(Далі буде)