Донбас

Павло Амітов: «Слово Ахметова було законом у Донецьку»

Коли закінчиться війна на Донбасі та чому була неминуча? Скільки росіян брали участь в «російській весні» і хто зомбував місцевих? Для чого придумали гасло «Донбас годує Україну» і звідки взявся особливий шахтарський гонор? Що хотіла законсервувати комуністична номенклатура на зорі 90-тих, і які таємниці зберігала? Розповідає Павло Амітов (на ФОТО) – громадський діяч, «шостидесятник», публіцист та уродженець Донеччини, який називає себе біженцем. У 70-ті він відкрито говорив, що КПРС «здується» та передрікав смерть СРСР.

– Серед жителів Донбасу, які підтримали в травні 2014 псевдореферендум, як і серед нинішньої молоді «ЛДНР», є чимало таких, що ностальгують за Радянським союзом, про який вони мало що знають. Як сталося, що ви стали дисидентом?

– Це сталося після «Новочеркаського бунту» в 1962 році… Я вчився в Ростовському університеті, і мені в той же день, 2 червня, стало відомо про розстріл робітників Новочеркаського електровозобудівного заводу. У мене був стрес. Я не міг зрозуміти: як можна стріляти в своїх? Адже мене вчили, що робітники – передовий клас радянського суспільства, а СРСР – перша в світі держава робітників та селян… Аж раптом – стріляти в людей. Притому йшли вони з портретом Леніна, з червоними прапорами… Це важко було звалити на імперіалістів.

Я захотів розібратися. Вісім років знадобилося, щоб зрозуміти, в якій країні я живу.

– Що ж сталося?

– Це був кінець хрущовської епохи. Виникли проблеми з виробництвом сільськогосподарської продукції, а робочим зрізали тарифи (збільшивши норму). Люди стали заробляти менше, а цехи важкі. Був страйк чотирьох цехів, була спроба зробити студентів штрейкбрехерами, було перекриття залізниці у напрямку Москва – Кавказ, була демонстрація… І все це викликано тим, що 31 травня центральні газети опублікували постанову про тимчасове, як там говорилося, підвищення цін на продукти на 35 %.

Робочі виступали виключно з економічними вимогами. Йшли до міськвиконкому, щоб поскаржитися великому начальству на своє заводське… І проти них була застосована армія.

Майор вийшов на балкон міськвиконкому, закликав натовп розійтися. Наказав дати залп для залякування – вистрілити поверх голів. Але серед стрільців виявилося багато недосвідчених «салаг». Перед будівлею виконкому знаходився сквер. Не врахували, що на деревах сиділи допитливі хлопчаки… І коли в натовп впали з дерев кілька тіл дітей (хтось убитий, хтось поранений) – натовп кинувся на солдатів. І ось тоді-то солдати вже почали стріляти в робітників, рятуючи себе.

– Скільки людей тоді загинули?

– Я не вірю офіційним цифрам (24 людини) – вважаю, що було набагато більше. Поховання було таємним. А після ще над робочими був судовий процес і сімох засудили до розстрілу. Вони не були організаторами безладів. Начальство призначило винними незручних.

Одного із засуджених вдалося врятувати – він в Громадянську війну воював разом з К. Ворошиловым. Син цього засудженого їздив до Москви, намагався домагатися розслідування, його кілька разів били, і після останнього побиття він помер. Зараз є таке слово “титушки” – можливо, це були вони – люди, найняті тими, хто боявся розслідування.

– Як пояснити таку жорстокість, адже робітники не виступали проти радянської влади?

– Не виступали. Але до них приєдналися робітники інших підприємств. Була спроба захоплення міськвиконкому… Хрущову доповіли, що там повстання, і він наказав придушити його будь-якими засобами.

Радянська влада звикла до терору. Вона трималася на терорі. Прийміть до уваги – придушення повстань в системі ГУЛАГ, Воркуту (повстання в 1953му), Чимкент (повстання в 1967 р.) – всі ці події… Уже після смерті Сталіна і Берії давили танками беззбройних в’язнів. А потім були Угорщина, Чехословаччина, Афганістан…

– Ви очікували подій весни 2014 року в Донецьку? Чи були здивовані?

– Після Чеченських воєн, після вибухів будинків у Москві (в 1999му), після того як «КДБістів» спіймали на місці злочину в Рязані, після виступу тодішнього спікера Держдуми Селезньова з прогнозом того, що буде вибух у Волгодонську (під час засідання 13 вересня 1999 року Геннадій Селезньов прочитав: «За повідомленням з Ростова-на-Дону, сьогодні вночі було підірвано житловий будинок в місті Волгодонську». Теракт в Волгодонську стався за три дні, і це розглядається як доказ причетності російських спецслужб до вибухів – Прим.Ред), після Придністров’я, після Тузли, після Грузії в 2008 році (а перед цим були Карабах, Південна Осетія і Абхазія, і всюди стирчали вуха Російської імперії)… Після того як послідовно знищували українську армію… Не можу сказати, що очікував, але й здивований я не був. Тим більше, що в двохтисячних дуже багато звертався до керівників акції «Україна без Кучми»: «Зверніть увагу на Донбас!»… Але це був голос волаючого в пустелі.

Але ось у чому я помилявся: чекав від Путіна на Донбасі «кримського сценарію»: повзучої агресії без застосування армійських частин. А того, що з території Росії артилерійським вогнем будуть розстрілювати українські колони, з наївними офіцерами – ось цього я не очікував.

– Як ви виїжджали з Донецька – з пригодами?

– Є переселенці, які виїжджали від снарядів та дискомфорту, а є біженці. Ось і я втік. До самого останнього моменту знаходився серед тих, хто все-таки намагався 25 травня 2014 р. провести в Донецьку президентські вибори. Зараз вже навіть ніяково згадувати, але я був нач.штаба 42го округу від кандидата Ольги Богомолець. Вирішив обійти кілька своїх ділянок по Ворошилівському та Калінінському району – став обходити і потрапив на очі п’яти іноземним телеканалам. Я виявився тією єдиною людиною, яка підходила до виборчих дільниць і смикала за ручки дверей. Журналісти розпитували – чому немає виборів, я намагався пояснити, а до них вже були приставлені шпигуни з числа «нової влади», і я чув, як один з них недобре називає моє прізвище. Пройшов слух, що бюлетені прилетіли літаком в аеропорт, і мій знайомий туди помчав. Його зупинив чеченський патруль – затримали, побили, забрали телефон. І мене попередили, що мною сильно цікавляться. Так що я якомога швидше – за валізу, в автобус, і на свободу.

– Хто всередині України винен в окупації, хто найактивніше допомагав окупантам?

– По-перше, важливу роль зіграло компрадорство: українська влада була пов’язана з економікою Росії та заглядала їй в рот. Наші «буржуа» не бачили перспектив розвитку своїх підприємств і наповнення кишень без співпраці з РФ. А по-друге, вже після приходу до влади Януковича почалися ці страшні речі – коли російські громадяни ставали міністрами оборони, міністрами внутрішніх справ… По-третє, дуже винен донбаський олігархат, тому що всі роки незалежності велася антиукраїнська пропаганда. Мої земляки виховані були в розумінні, що вони радянські люди, і столиця у них не Київ, а Москва – вона їх центр світобудови. Зомбування «совком» зіграло дуже провокаційну та згубну роль. І мало того, що на Донбасі люди зомбовані радянською пропагандою, до початку 2014 багато хто вже був отруєний пропагандою російською.

– Виходить, донецька мафія – основний винуватець?

– Усі роки української незалежності «Партія регіонів» вела на Донбасі проросійську пропаганду. У 2010му вони захопили владу в країні, але продовжували боротися за те, щоб Україна «почула голос Донбасу». Тоді як це виглядало смішно: спікер ВР В. Рибак був донецький, прем’єр М. Азаров – донецький, та й президент В. Янукович – з Донецька.

З огляду на вплив донецького мафіозного клану на Донбасі, коли почалися сепаратистські ігрища, за бажанням вони могли все це швидко припинити. Адже і міліція донецька, і місцева СБУ були слухняним знаряддям в руках т.зв. «донецьких». Слово Р. Ахметова був законом в Донецьку – хоч для СБУ, хоч для міліції. Я багато років був членом губернаторської ради і чув про це в кулуарах. Наприклад, вкрали машину, а вона виявилася машиною футбольного клубу «Шахтар». Негайно вся міліція була піднята на ноги і за 5 годин цю машину було знайдено. Генерал-лейтенант Володимир Малишев сидів на губернаторських зборах поруч зі мною, і я з ним особисто знайомий. Ніхто свою близькість до Ахметова не приховував… І коли на виборах переміг В. Ющенко, Малишев пішов з міліції в охорону до Ріната Ахметова.

– Ваш прогноз щодо подальшої долі Донбасу?

– Вангувати не вмію, хоча і тягали мене свого часу в «контору глибокого буріння» (так КДБ розшифровували) – за те, що передбачав та казав: Радянський союз розвалиться, це експеримент на крові, і з т.з. економіки – абсолютно бездарне експериментаторство. У 70-ті це вже було очевидно. А коли зараз про прогнози запитують – відповідаю: все залежить від волі одного шизофреніка, від його інформаторів, та від поданої йому на стіл інформації. Так що за життя Путіна важко прогнозувати – що буде з Донбасом. Та й без Путіна – якщо наступниками будуть Микола Патрушев, Сергій Іванов, та компанія. Це питання тривалого часу. Відчуття, що пахне Придністров’ям (хотілося б помилитися).

– Не вірите в можливість реінтеграції?

– Я і в своїй книзі «Підла війна» написав: щоб реінтегрувати Донбас по-справжньому, потрібна військова перемога. Я до війни не закликаю, не подумайте – треба максимально домагатися результатів шляхом дипломатії. Але поки при владі путіноїди… Навіть якщо, припустимо, Д. Байден вживе жорстких заходів – типу відключення РФ від системи SWIFT (введе справжні санкції, а не шпилькові уколи), і хтось із путінського олігархічного оточення влаштує так, що Путін поскользнется на апельсинової скоринці… Тоді стануть можливими переговори і повернення Донбасу Україні… Але що буде далі? Яким буде той повернутий Донбас? Ось як Росія зараз є раковою пухлиною людства, так і Донбас може стати раковою пухлиною України.

Реінтеграція Донбасу була б можлива – це я кажу зараз чисто фантастично – якби Донбас було можна відвоювати.

– Чому тільки відвоювати?

– Тому, що на Донбасі люблять силу. Або, принаймні, поважають.

– Деякі лідери думок писали: там мертва земля, кращі люди виїхали, залишилися лише зрадники. А ви як вважаєте?

– У мене багато там залишилося друзів. І ніякі вони не сепаратисти, і не колабораціоністи. Вони є заручниками ситуації. Заможні виїхали. А багатьом патріотам просто нема куди діватися. Я знаю таких, що були змушені повернутися. В основному, через житло. Іноді через роботу. Але після звільнення Донбасу знадобиться багато років, щоб люди переглянули свої погляди. А психологічний стереотип після 30 років важко змінюється.

– Гадаєте, що «ДНР» може затягнутися на 30 років?

– Не виключаю. Хоча і не хочу в це вірити – хочу дожити. Не буду брехати, що хочу жити в Донецьку (після всього, що сталося), але повернутися на могили батьків… хочу. Хочу декому подивитися в очі. А декого обійняти – про це я просто мрію.

– Є думка, що вина донеччан полягає в їх пасивності – мітинги за Україну були нечисленними, і тому не вдалося відстояти Донбас. Чи є моральна відповідальність, скажімо, інтелігенції?

Є відмінні професіонали – діячі культури, артисти, професора, яким Україна байдужа… Вони всі майже заражені острахом «бандерівщини», вони радянські патріоти, і менталітет мають радянський. Я страшно переживав, коли в січні 2014 застудився, і мене днів 12 не було на нашому донецькому Евромайдані. Намагався не пропускати – саме тому, що нечисленні були наші акції, і кожна людина була цінна. Моя провина теж, безумовно, є. Чи міг я більше людей залучити? Міг… Чи все я зробив? Чи достатньо? Мало… І, поклавши руку на серце, багато хто з проукраїнських активістів можуть так само сказати.

– Чи були росіяни на Донбасі навесні 2014?

– Я був присутній на російських мітингах. Якось підійшов до будівлі облдержадміністрації, там П. Губарєв виступав з піною у рота, і мене зацікавила велика кількість російських прапорів. Спантеличило навіть не те, що вони російські, а те, що на них не було магазинного пилу. Російські прапори – відчуття, що щойно з фабрики. Я втерся в натовп і вирішив: дізнаюся, хто стоїть з цими прапорами. Майже всіх обійшов, і всі вони були з Ростова. Крім одного – той прапороносець був з Таганрога. А перед цим бачив купу автобусів з російськими номерами.

Це давно готувалося – і захоплення Криму, і варіанти для Донбасу. І коли український корабель вийшов з російського кільватера… Був запущений підготовлений заздалегідь план. Розпалювачами були російські спецслужби – однозначно. Багато нагнали російської агентури. Плюс – частина місцевої агентури з резерву активізувалася. На деякі мітинги звозили людей з Донецької області, і ще їм приплачували. Але основна маса – наповнювач, гарнір, масовка – все це були донецькі, таких вистачало. Зустрів якось знайомого, який колись працював в обкомі комсомолу – з налитими кров’ю очима прийшов на наш український мітинг. «Толік, ти куди?», – питаю. «Майданутих бити».

– А роль місцевих шахтарів якою була?

– Самі по собі шахтарі не виходили на антиукраїнські акції, але якщо директор накаже – тоді так, піде колона… Вони і в 2004 році ходили в центрі Донецька проти «помаранчевих». Але з під палки. Я знаю багатьох шахтарів, кого не можу назвати ані сепаратистами, ані колаборантами, але вони там непогано влаштувалися.

– Розкажіть про донбаський менталітет. Які його риси?

– Історик Лев Гумільов, син знаменитих батьків, називав такі регіони химерними. Це, як правило, прикордонні регіони, де навіть у старожилів немає на кладовищі предків десятого покоління. Де немає монолітної культури. Щоб у шахтарів був стимул працювати, потрібна потужна мотивація. Так створювався особливий шахтарський гонор. «Шахтарі – гвардія праці, шахтарі – перші завжди, ми підкорюємо час, слався шахтарів плем’я, слався шахтарська праця, Сталін – наш найкращий друг» – це ось так ще при мені співали. Я ж теж працював прохідником. Серед шахтарів багато нормальних хлопців, але ось цей гонор… В якій ще галузі промисловості, ну скажіть – були ордена? Шахтарської слави ордена були, а металургійної та хімічної – не були. Ось звідси і гасло «Донбас годує Україну». Хоча вугільна промисловість дотаційна, ось це ось «ми – годувальники» потужно культивувалося. А інтелігенція Донбасу – плоть від плоті того ж химерного регіону. Не було коренів, базової платформи, на якій би грунтувалася культура.

Радянська влада створювала на Донбасі такий контингент цілком свідомо. Ще в дореволюційні часи там брали на роботу без паспортів. Досить було бути здоровим, щоб працювати на рудниках. При індустріалізації на будівництво зганяли людей різних національностей, і так підживлювався менталітет. Багато залишилося на Донбасі ув’язнених, які його відновлювали. Після Другої світової війни україномовних шкіл на Донбасі було більше, ніж росіян, але потім сталася ще одна хвиля русифікації – в зв’язку з тим, що не вдавалося перемогти УПА, і Сталін вимагав скоріше покінчити з усім українським.

– Але чому ж в цьому «химерному регіоні» з радянською ментальністю 84% проголосували в 1991 р. за українську незалежність?

Проголосували не за незалежність України, а за УРСР. В цей час в Росії відбувалася демократична революція. А ВР на 90% складалася з елітних комуністів, які хотіли Україну законсервувати. І проголосували вони за незалежність з боязні демократії. Демократія для них – щось страшне й чуже. «Ні, така демократія, як в Росії, нам не потрібна, давайте від неї відгородимося», – так вони розсудили та вирішили.

Фрагмент розмови з Павлом Амітовим:

Фрагмент 1: https://www.youtube.com/watch?v=_r4vitLuz2U

Допомогти розвитку сайту: монобанк 4441 1144 2982 7650

Сrime History UA

You may also like

Comments are closed.