Ірина Магрицька (на ФОТО в центрі)− переселенка з Луганська, разом з чоловіком мешкає в Івано-Франківську. До війни викладала в Східноукраїнському національному університеті ім. Володимира Даля. Кандидат філологічних наук, публіцист. Авторка документально-публіцистичного фільму «Закляття безпам’ятства» та книги «Врятована пам’ять. Голодомор 1932—1933 років на Луганщині: свідчення очевидців». У 2007 р. за дослідження теми Голодомору отримала орден княгині Ольги III ступеня.
– У серпні 2020 Ви написали очільнику української делегації в Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації в Донецькій та Луганській областях Л. Кравчуку відкритого листа під назвою «Нам такий «мир» не потрібний». Закликали його залишитися в історії президентом, а не зрадником. У чому побачили зраду?
– Голова української делегації в ТКГ виявив згоду на створення ворожої до України автономії. Розповідав про можливість досягнення миру на Донбасі шляхом «компромісів і взаємних поступок» та надання «особливого статусу управління» регіоном. А це ідеологія російської державності, яка на правах автономії хоче бути інкорпорована в Україну. Перемовники з «молодих республік» цілком задовільняться автономним статусом, який буде закріплено в українській Конституції. А сумний досвід створення аналогічної автономії в Криму в нас, на жаль, уже є.
Над ідеологічним обґрунтуванням існування «ЛНР» працює такий собі письменник Андрій Чернов: «Им остается принять нас на наших условиях: с нашей «Молодой гвардией», с нашим Стахановым, с нашими героями и нашей памятью о Великой Отечественной войне. Донбасс был и есть русской землей»
Це цинічна брехня. Бо за часів СРСР на теренах Луганської області відбувався геноцид українців шляхом Голодомору і нищення української мови шляхом лінґвоциду. Ще 100 років тому 2/3 населення Луганщини було українськомовним. Зате за 70 років радянської влади україномовних залишилась уже лише третина. Так що «русская земля» там є тільки у хворобливій уяві Чернова.
Але ще за переписом 2001 року, в Луганській області проживало 58% українців. Навіть у нинішній столиці «ЛНР» − Луганську − кількісно переважали українці. На територіях, підконтрольних «ЛНР», зараз теж більше етнічних українців – наприклад, у Свердловському районі це 70% населення. 100 років тому в Польщі панувала подібна до сучасної України русифікація. Але тамтешня національна еліта завжди розмовляла польською. Жорстка, навіть безпощадна полонізація упродовж наступних 70 років дала плоди: сьогодні в Польщі абсолютно все польськомовне. В Україні ж національної еліти просто немає, тому російська і досі всюдисуща.
Колаборант Чернов вважає, що на сході України не має бути нічого українського. До речі, навчався він на російській філології в педагогічному університеті, де і я викладала, але на кафедрі української мови. Його наставниця за президентства Януковича була заступницею міністра освіти Табачника, належала до ПР. Розбудовувала «руський мир» на Луганщині, але після того, як цей «мир» завітав туди у 2014-му, чомусь опинилася в університеті ім. Драгоманова − переїхала до Києва. Українська громадськість обурилася цим, і її звільнили, після чого ця пані переїхала до Білорусі. А її вихованець і надалі розбудовує «русский мир» в «ЛНР»
Вся моя робота руйнує міф про те, що Луганщина – то Росія. Ще коли писала в середині 90-х дисертацію про весільну лексику східнослобожанських говірок, вдруге відкрила для себе рідну Луганщину. Виявилось, що 90 % сіл на Луганщині українські. У 2000-х вже з другою експедицією працювала над вивченням мовного образу області, та переконалася, що це суто український край, заселений у XVII−XVIII ст. українцями з Полтавщини, Чернігівщини та Волині. Тоді ж почула від людей жахливі оповіді про Голодомор, стала звертатися до істориків із запитанням: чи хтось це досліджує? Ті казали: «Ні, не досліджуємо, адже на це не дають грошей». Воно й не дивно, бо навіть Янукович у Страсбурзі говорив, що Голодомор не був геноцидом українців (із цього приводу, до речі, я теж написала йому відкритого листа).
Вирішила на власному ентузіазмі, під час відпусток збирати свідчення про ці трагічні події. До 2007 року побувала майже в 300 селах області. Записувала все на аудіо та відео. Дізналася, наприклад, про таке: коли вимирало все село, на сільраду вішали чорний прапор − на знак того, що жодної живої людини не залишилося. Матері божеволіли з голоду та їли власних дітей, а діти перед смертю обгризали собі пальці до кісток. «Нема нічого страшнішого за голодну смерть», − казали очевидці. «Голодомор жахливіший за Другу світову війну», − говорила мені літня жінка, яка втратила на тій війні батька, чоловіка та брата. Люди з різних сіл свідчили, що в сусідніх російських селах не голодували. У них і свині, і корови були, і зерно.
– Що сталося в Луганську навесні 2014 року? Вже заблоковані наразі псевдоукраїнські телеканали поширювали версію: після «держперевороту» в Києві люди піднялися, щоб захистити своє право на російську мову (культуру, історію, тощо). Що бачили Ви на власні очі?
– Доля російської мови та культури не турбували жителів Луганщини настільки, щоб вони взялися за російські прапори. На наші проукраїнські мітинги в Луганську виходило близько тисячі людей. А 9 березня біля пам’ятника Тарасові Шевченку зібралося навіть більше людей з державними прапорами, у вишитих сорочках. Читали Шевченкові вірші. І раптом через дорогу на нас насувається навала з російськими прапорами… Натовп виключно з чоловіків призовного віку десь з 3-х тисяч людей. З кулаками, з ненавистю. Збуджені, неадекватні. Міліція розступилася, а вони почали виривати з рук прапори, шматували їх, кидали під ноги, ламали квіти, які ми поклали до підніжжя. Кричали: «Росія!». Вочевидь, ці люди не мову захищали, а інтереси сусідньої країни.
Це були немісцеві. На сусідній вулиці стояли численні автобуси з російськими номерами. Дивною була поведінка міліції. Діти кричать, когось б’ють, комусь викликають «швидку»… Колишній народний депутат Володимир Ландик, який був поруч, звертається до міліціянтів: «Орли, що ж ви людей не захищаєте?». А вони собі стоять, спостерігають. Чули, як один відповів: «Не було наказу захищати».
Жодних виступів за Росію або на захист російської мови ми до цього не бачили. Якось у 2011 р. приїздив до нас Володимир Корнілов («батько» донбаського сепаратизму, зараз − громадянин Росії та «ДНР» − Прим.Ред). Він написав книгу «Донецько-Криворізька республіка», йому луганська влада зробила пишну презентацію, допомагала пропагувати сепаратизм, але людей це не цікавило.
Багато моїх земляків-луганців у 90-ті з великою радістю віддавали своїх дітей в українські класи і школи, українська мова лунала у дитсадочках. Знаю родини, де батьки − росіяни або й іноземці, а дітей своїх вони записували в українські класи… Поки влада не почала робити так звану оптимізацію – ліквідувати українські класи.
– Після того, як президентом став В. Янукович, у його однопартійців виникла ідея вдруге перейменувати Луганськ на Ворошиловград, реанімувавши ім’я друга Сталіна, який особисто візував вироки та збільшував розстрільні ліміти. Ви публічно виступили проти. Як це було?
– Один із тих, хто вирішив знову підняти на п’єдестал Клима Ворошилова − Валерій Голенко (голова Луганської обладміністрації в 2010 р. та голова Луганської облради з 2006 по 2014 рік – Прим.Ред), він розпалював ворожнечу. Якось в українському селі мені люди кажуть: «Ой, ці западенці нас так ненавидять, «рогатими восточниками» називають!». Виявляється, цю дичину вони прочитали в газеті Луганської облради «Известия Луганщины», у статті авторства В. Голенка. Ось які люди у 2011 році знову взялися перейменовувати Луганськ. Почали про «великого луганця» Ворошилова фільми знімати. Тому довелося мені написати книжку про цього поплічника Сталіна. Після цього рейтинг його різко впав, місто таки не перейменували, а Голенко мене назвав в розмові з журналістами «сумасшедшей». До моїх сусідів приходили міліціонери й розпитувати, який я веду спосіб життя, чи вживаю алкоголь та наркотики… Дехто з них підписував протокол з наклепом, навіть не читаючи.
– Як ви втратили дім?
– Коли починаються спогади − досі сльози душать. 3 травня 2014 р. ми з чоловіком покинули свою малу батьківщину. До того два дні були на дачі в 30 км. від Луганська. Зараз це село в складі «ЛНР». Ми так любили свою дачу… Посадили вирощену на підвіконні розсаду, вже збиралися їхати додому, як раптом дзвінок із Луганська: «А де ви зараз є? Хіба не знаєте, що вам вертатися не можна? Встановили блокпост, перевіряють документи та відстежують осіб зі списку. Всі, хто був на Майдані, вже виїхали з Луганська». Тоді мій чоловік прийняв швидке рішення. В брудному, спортивному одязі, маючи лише паспорти та бак бензину, ми поїхали в інший від Луганська бік. Так більше й не повернулися. Згодом потрапив мені на очі той список, де я на 23-му місці з 27 «лиц, проживающих в Луганске и действующих во исполнение целей нацистской банды, захватившей власть в Киеве». Серед «фашистов города Луганска» побачила журналістів, правозахисників, науковців. Укладачі того списку закликали: «Не дадим им спокойно жить на нашей родной православной земле!». …Потім по телефону сусідка повідомила: «Ты знаєшь, Ира, на твоей даче обосновались ополченцы».
– Чи мрієте повернутися? За яких умов?
– Рідна земля, в якій лежать батьки й діди, сниться мені уже сьомий рік… Але поки що не можу поїхати навіть на могилки рідних. Я народилася в Донецьку, але все свідоме життя прожила в Луганську. Саме цю область досліджувала та обходила власними ногами… Люблю Луганськ. Мені до душі Стрілецький степ − заповідна зона України. Та всі ті села, в яких я побувала. Люблю щирих і щедрих людей, що мешкають на Слобожанщині. Хотіла б повернутися, але не зможу − доти, доки окуповані території не буде звільнено і на них не відновиться українська влада, замість влади «ЛНР». На умовах «автономізації» окупованої території ми, як і всі інші біженці-українці, ніколи не повернемось. Та й самій Україні та ворожа «автономія» аж ніяк не потрібна.
– То що ж робити з Донбасом?
– Бачу три варіанти розвитку подій. Перший − звільнити окуповані території військовим шляхом, як це зробив Азербайджан, який нещодавно повернув собі землі, що їх відібрала Вірменія ще в 1991 році. Весь цей час азербайджанці плекали надію на звільнення Карабаху, вони готувалися, і їм те вдалося. Так само як і Хорватія в сербів забрала в 1995 році (за 84 години!) все те, що їй належало до 1991 року.
Другий шлях – поставити умовну або реальну стіну, та перервати будь-які контакти з тією територією, нехай живуть своїм життям.
Третій шлях – це так званий мир на умовах Л. Кравчука, С. Сивохо та інших, хто вважає війну на Донбасі громадянським конфліктом (фактично – російсько-українську війну). Але я вважаю, що повернути Донбас на російських умовах означатиме зраду всіх тих, хто загинув за нього, а також зраду нас, біженців, і зраду тих, хто залишився в ОРДЛО українцем.
Задля того, щоби такі біженці, як я, повернулись на Донбас, має бути покарана вся російська агентура, всі владні заколотники – як колишній голова ОДА О. Єфремов, як депутат облради А. Клінчаєв та той таки В. Голенко. Якщо амністувати тих, хто вбивав наших солдатів, знущався з українців на підвалах, вони будуть творити злочини по всій Україні. А щодо звичайних людей, які були за період окупації «зіпсовані» російською пропагандою, то на період 10-20 років після звільнення вони не мають брати участь у виборах, як у Німеччині після 1945 року.
– Потрібна економічна блокада окупованих територій? Чи маємо платити пенсії людям в Донецьку та Луганську?
– Хорвати не сплачували пенсії та соціальні виплати, зате розбудовували власну армію та готувалися до контрнаступу. Постійно чую, що треба надавати в ОРДЛО безкоштовні світло та воду. Проте колаборанти від цього не стануть поважати Україну. Тому я за блокаду.
– Але ж є люди, які за різних обставин вимушені жити в окупації?
– Так. Є в Луганську люди, що не зрадили України. Їх мало, але ж вони є. Але це війна, на жаль. І кожна людина на війні робить свій власний вибір. Ті люди в Луганську, з ким я постійно спілкуюсь, так само як і я, мріють про військове звільнення.
– На одному з телеканалів нещодавно почула розповідь мешканки «ЛНР» про те, що в Луганську немає медикаментів, градусник коштує 400 рублів. Лікарні переповнені. «Червоний хрест» не впускає окупаційна влада. Лунали заклики до України «не кидати своїх людей». Що скажете?
– Я теж хворію, і так само ні від кого допомоги не отримую. Втратила улюблену роботу, втратила все, що мала. В Луганську, можна сказати, ми належали до середнього класу, а зараз маємо борги та почуваємося злиднями. Вважаю, що Україна передусім має допомагати тим 2 млн. моїх земляків, яких вигнала з рідної землі не нами розпочата війна. До речі, за комунальні послуги мешканці ОРДЛО сплачують приблизно в 10 раз менше, ніж ми.
– У Луганську скасували шкільне вивчення української мови. Чи можете це прокоментувати?
– За спостереженнями моїх знайомих у Луганську, радіють з цього приводу не більше 20% місцевих, 60% байдуже, а ще 20% луганців щиро люблять Україну, тому їм від цього боляче. Вони в соцмережах пишуть: «Чому нас про це не спитали «депутати ЛНР»? Чому з цього приводу не провели референдум?». Військова диктатура як вона є…
Це ще не все. Із назви Луганського національного педагогічного університету за ініціативою доктора філософських наук Віталія Даренського вилучили ім’я Тараса Шевченка, яке цей заклад мав з 1939 року. Збили його барельєф молотком. Хочуть знести пам’ятник Шевченкові в центрі Луганська (табличку з датами народження і смерті вже відбили), бо він, мовляв, є «моральною потворою і батьком українського нацизму»… Такого відносно Кобзаря не дозволяв собі навіть сталінський режим.
Борис Грінченко справедливо зауважив: «Яка мова, такі й думки будуть: московська мова − московські думки». А ще є цитата Катерини ІІ: «Не треба завойовувати державу, достатньо ввести там російську мову, і вона буде завойована». Путін же каже, що всі, хто говорить російською, є його співвітчизниками, і їх треба захищати в будь-якій країні. Тому варто було б повагу до мови та культури корінного народу внести до Конституції. Натомість ідеологічна багатоманітність, про яку йдеться в ст.15 нашої Конституції, означає: можна любити Україну, а можна не поважати її та навіть ненавидіти.
Заради ж виживання Україні потрібно мати свою стратегію розвитку і державну ідеологію.
Допомогти розвитку сайту: монобанк 4441 1144 2982 7650