Ігор Тодоров – професор к-ри міжнародних студій та суспільних комунікацій Ужгородського національного університету, доктор історичних наук, до 2014 року жив та працював в Донецьку.
«Мене як професійного євроатлантиста дуже тішить той факт, що понад 90% громадян зараз за вступ до ЄС. Та понад 70% – за вступ до НАТО».
«Коли захопили будинок СБУ, я зателефонував знайомому лейтенанту, щоб поспівчувати, а він абсолютно спокійно відповів: «Все нормально, нам керівництво наказало залишатися вдома, бо кабінети захопили».
«Біля 20 років незалежності місцева влада виховувала місцевий патріотизм. Згадую 2004 рік – президентську кампанію: в Донецьку білбордів з Януковичем майже не було , але були Паша Ангеліна,Стаханов, Макар Мазай. Так звані радянські герої. Та міфи, які відтворювалися в Україні абсолютно безкарно. А маркувння дуже важливо. Не випадково окупанти перш за все з назви перед містом «Донецьк» зробили «Донецк». А на Херсонщині відновлюють монументи Леніну. Бо це ще і війна символів».
«Через те, що взагалі на підконтрольній Україні території Донбасу після 2014 року нічого не помінялося, до влади приходили відверто проросійські сили. А зараз це підгрунтя для колаборації з оккупантом, бо переходять служити оккупантам зовсім не випадково саме ті мери, які були обрані від «ПР»-«ОПЗЖ».
«Україна здобула незалежність без кривавих зіткнень (чим ми пишалися). Було бажання у Кравчука, та й у Кучми, який взагалі прийшлов під проросійськими гаслами, залишити так, як є, та щоб все було спокійно. Фактично російсько-українські відносини були виключені майже повністю з компетенції Міністерства закордонних справ. Ними займалися адміністрації Президентів – РФ та України. А це: відкати, гроші, зароблені на газі… Якої проукраїнської позиції можна було очікувати від такої влади? Мали зиск від таких відносин… В 2010 році, коли підписували ганебні Харківські угоди, міністр закордоних справ Грищенко, який був висунутий ПР та служив цій партії, побачив текст угоди безпосередньо перед підписанням. Бо така була політична воля керівництва України, узгоджена з російським керівництвом. Відверто пішли на порушення Конституції, бо Росія не збиралася йти з Криму».
«На початку 90х Україна відмовилася від угоди з Росією, яку та уклада з усіма пострадянськими республіками, крім країн Балтії – щодо активів та зовнішнього боргу. Ми сплатили свою частку боргів СРСР та отримали право претендувати на закордонну власність. РФ нам жодного куточку не дала, хоча Путін під час теплих відносин з Кучмою казав, що є список об’єктів, які знаходяться за кордоном і мають бути передані Україні. Це не було виконано. Україна не ввійшла в СНД, не стала членом, бо не ратифікувала статут. Були спроби Україну поставити в залежність, але Україна чинила спротив. В 2003 році, після підписання Угоди про єдиний економічний простір, Кучма заявив, що ми будемо виконувати її в межах власної Конституції. Цим був поставлений хрест на Угоді. Бо зміст передбачав верховенство саме Росії: вона мала визначати митні тарифи, податки, та інше. І одразу почалася криза біля острова Тузла – перша спроба силовим шляхом примусити Україну. Тому не можна сказати, що наша незалежність була декларативною. Хоча була багатовекторність: Україна мала десь понад 2 десятки стратегічних партнерів, що не є нормальним. Вже за Кучми був визначений вектор руху до Євросоюзу (ще в 2003 році), і тоді ж почався рух до НАТО, але текст стратегії так і не був оприлюднений. Один з авторів мені відверто сказав, що там були такі слова, які не сподобалися б Росії».
«Плівки, які оприлюднив Мороз, та які привели до погіршення відносин з Заходом – це була частина російської спецоперації. В 2002 році був самміт НАТО в Празі, і вперше згадали, що крім англійської, є ще друга офіційна мова. Згадали, щоб зробити відповідну французську розсадку на засіданні комісії Україна-НАТО – так, щоб Буш-молодший не сидів поряд з Кучмою. Тоді американці готувалися почати оперцію в Іраку, а Україну звинуватили в продажі Іраку «Кольчуг», які виготовлялися в Донецьку на «Топазі». Росії кортіло ізолювати Україну від Заходу. Але Захід не видкидав Україну повністю. В 2004 р. з’явилася військова доктрина України, де було записано: «Метою України є членство в НАТО». Україна чекала ПДЧ ще в 2004 році, балансуючи між Росією та Заходом. І це не колоніальна політика. Навіть за Януковича, який оголосив позаблоковість, та який підписав Харківські угоди, продовжився рух до ЄС. Україна намагалася проводити самостійну політику навіть в умовах наявності російських кадрів серед силовиків, в умовах здачі наших інтересів у секторі безпеки. Лише жорсткий тиск та фізичні загрози Януковичу призвели до того, що напередодні Вільнюсу він відмовився від євроінтеграції».
Переглянути цю розмову на Ютюбі:
Переглянути цю розмову на Ютюбі:
Переглянути на Ютубі : https://youtu.be/zcL5MohnfRw